Головна » ЦІКАВЕ ПРО ГРОМАДУ

ЦІКАВЕ ПРО ГРОМАДУ


МИЛОВЕ
Рік заснування: 1781.

Географічна характеристика: Село розташоване на правому березі Каховського водосховища, за 35 км від районного центру і 58 км від залізничної станції Біла Криниця на лінії Херсон — Дніпро. Площа: 117,372 км².

Рада, якій підпорядковується: Милівська сільська рада.

Походження назви села: Назва села має ряд етимологій і кожна з них достовірна із морфологічних міркувань. Перше, село називається від річки Омелової, на березі якої росли тополі заражені омелою. Друге, на річці стояло багато млинів. Готське слово “mela” – означає мірка зерна чи муки у млині. Слід зазначити, що давньогерманські племена мешкали недалеко – на Красній Гірці. Вони залишили слово “melegin” – писати. Є ще татарська назва “eminlik” – управитель. Є інші версії. Наприклад, від слова “мел”- крейдяного каменя або опоки, що здувалось на річці шумовинням. У народі – цей м’який камінь називають качиним милом. Слово “милове” може означати красивий вигляд села.

Історична довідка: Село засноване у 1781 році.
У січні 1918 року в селі встановлена радянська влада.
27 серпня 1941 року Милове було окуповане німецькими військами. Звільнили населений пункт 10 березня 1944 року. На фронтах Другої світової війни проти німецько-фашистських загарбників билося 134 жителі села, з них 76 — загинули смертю хоробрих, 58 — за мужність і героїзм нагороджені орденами і медалями.
У зв’язку з будівництвом Каховської ГЕС частина села потрапила в зону затоплення. У 1960 році побудовано нове село за 1 км на північний захід від колишнього поселення.

Пам’ятки історії, архітектури та культурної спадщини: пам’ятник загиблим воїнам-односельцям.

Видатні особистості села Милове

БАШ ЯКІВ ВАСИЛЬОВИЧ [1908-1986]

письменник Баш Яків Васильович (справжнє прізвище Башмак) народився в с. Милове Бериславського району в селянській родині. Дитинство бідняцького сина проминуло в нестатках і злиднях. Після закінчення початкової школи довелося заробляти на шматок хліба. Майбутній письменник активно займався громадсько-політичним життям, писав кореспонденції до газет. Працював у Криму та в Херсонській області завідуючим хатами-читальнями. П’ять років (1928-1932) Яків Баш працював на будівництві Дніпрогесу теслярем, брагадиром, а з 1931 – літературним співробітником багатотиражки “Пролетар Дніпробуду”. Перше оповідання “Сталь” надруковано у 1931 році в журналі “Огонёк”. У 1932 році у видавництві “Український робітник” вийшла в світ його перша книжка – збірка нарисів “Доба горить”, а згодом повість “Сила” і книжка оповідань “Дні наступу” (1934). Ці твори, звичайно, не в усьому ще досконалі, засвідчили літературний хист молодого автора, його прагнення оспівати робітничий клас нашої країни. Навчався в Харківському, а пізніше в Київському державному університеті, який закінчив у 1937 році. Закінчив аспірантуру при кафедрі історії української літератури цього ж університету. В роки Великої Вітчизняної війни служив у Центральному штабі партизанського руху. Нагороджений двома орденами Вітчизняної війни першого ступеня, медаллю “Партизан Вітчизняної війни” та іншими почесними відзнаками. Досвід, набутий у боротьбі з фашизмом, враження від кривавої битви з ворожою навалою знайшли свій вияв у повісті письменника “Професор Буйко” (1945) та однойменній п’єсі (1949). Воєнній тематиці присвячений також цикл оповідань “Біля вогнища”. П’єса “Дніпрові зорі” – героїчна драма про відбудову Дніпрогесу, про його друге народження, користувалась у глядачів та читачів заслуженим успіхом. Роман “Гарячі почуття” – найдовершеніший з усіх написаних автором творів про будівництво Дніпрогесу. Книга Якова Баша “На берегах Дніпрових” викликає роздуми про історію нашого краю, про гучну славу минулого України, її сучасне й майбутнє. Героїчні драми письменника йшли на сценах багатьох театрів України. Окремі твори Якова Баша перекладено російською, болгарською, словенською та іншими мовами. За твори “Гарячі почуття”, “Професор Буйко”, “Надія”, “Над крутій дорозі” . Баш Яків Васильович – член Спілки письменників України з 1938 року.

за інформацією проекту «Краєзнавство Таврії» обов’язкове (http://www.krai.lib.kherson.ua)

 

Село Качкарівка

село Качкарівка розташоване в Бериславському районі Херсонської області, на правому березі Дніпра. З західної сторони село розділяє глибока та поросла лісом Тернова балка. Колись село Качкарівка навіть було волосним центром. На початку 20 століття, а саме у 1912 році, тут було побудовано величну Покровську церкву, за проектом талановитого одеського архітектора Олександра Бернардацці, у неовізантійському стилі. В середині цього храму незвичайне архітектурне вирішення- купол тримається не на чотирьох стовпах, а на чотирьох велетенських арках. Первісний іконостас не зберігся до наших днів, а той що зараз – це уже середина 20 століття. Церква розташована на пагорбі в центрі села і видна здалеку. Західну частину церковного подвір’я омиває своїми водами Каховське водосховище. Це єдина цегляна церква, що збереглася на Бериславщині в первісному вигляді. Церква досить велика і висока – видніється навіть з протилежного берега Дніпра. В селі ще збереглася дорога з бруківки, яка плавно спускається до води.

http://kachkarivka.in.ua/72

джерело:https://ukrainaincognita.com/khersonska-oblast/beryslavskyi-r-n/kachkarivka/kachkarivka-pokrovska-tserkva#0

 

Видатні особистості села Милове 

ЯБЛОНСЬКА АЛЛА МИКОЛАЇВНА  краєзнавець, публіцист Алла Миколаївна Яблонська народилася в селі Саблуківка Бериславського району Херсонської області. За освітою – педагог, за покликанням – та, що віддає себе народу України. Закінчила Бериславське педагогічне училище, Херсонський педагогічний інститут у 1971 році. Працювала вчителем в Ольгінській школі Горностаївського району, потім науковим співробітником в Каховському музеї історії, відповідальним секретарем Каховської міськрайорганізації Українського товариства охорони пам’ятьок історії та культури. Працюючи близько п’ятидесяти років в сфері культури та освіти, вона на громадських засадах займається дослідженням історії рідного краю, створює музеї, пише історико – краєзнавчі книги. З 1991 року Алла Миколаївна очолює історико-краєзнавчі гуртки та секцій етнолог ії Херсонського історико-географічнорго відділення Малої академії наук України. Науковий автор Народного музею історії села Малокаховки (1989 р.), музею «Історія Каховщини» в Центрі дитячої творчості м. Каховка (1996 р.), музею історії Каховської ЗОШ І-ІІІ ст. № 4 (2007р.) та «Музею збереження хліба» у ВАТ «Каховське ХПП» (2010 р.). Автор та упорядник книг: «Пам’ять» (1995р.), «Високе чоло благочинного» (історія Каховського Свято-Покровського храму, життєдіяльності кандидата Богословських наук, настоятеля церкви отця Стефана (Щербана) та про моральний подвиг Праведника світу – Каховського священика отця Савелія Цибульникова, який в 1941-1943 рр. рятував від смерті єврейських дітей. 2003р.), «Пам’ять безсмертна» (Спогади фронтовиків, партизан та підпільників, колишніх в’язнів німецьких таборів періоду Другої світової війни, дітей війни – каховчан. 2010 р.), «Написано серцем» (щоденники фронтовиків та дітей війни. 2011р.), «Солодкий полин» (Про знищення Дніпрових плавнів у середині ХХ ст. та зникнення сіл на початку ХХІ ст. 2015 р.). Друкувалась у збірнику наукових праць “Південний архів” Херсонського державного уніеврситету в 2006 році. Сорок років працює позаштатним кореспондентом районної газети “Каховська зоря”. Алла Миколаївна Яблонська – почесний член Всеукраїнського товариства охорони пам’яток історії та культури, член Національної спілки краєзнавців України. http://Познайомитися з творами Алли Яблонської

джерелоhttps://krai.lib.kherson.ua/ya1-peopl-2.htm

 

село ДУДЧАНИ

Рік заснування: 1780 Географічна характеристика: село розташоване на правому березі Каховського водосховища, за 41 км від районного центру та 45 км від найближчої залізничної станції Блакитна. Площа: 396,7 км².   Історична довідка: У кінці ХVІІІ століття на Придніпровській балці був розташований козацікий зимівник запорізького полковника Івана Дудки, прізвище якого й дало назву населеному пункту. Перша згадка про село в офіційних документах датується 1780 роком. На початку 80-х років Катерина ІІ передала ці землі полковнику Перетову, а новостворене поселення на короткий час отримало назву Перетівка. Першими мешканцями були переселенці з інших місць півдня України. Пізніше власник села оселив у ньому частину своїх кріпаків з центральних губерній Росії. У 1853 році село придбав поміщик Старицький. На початку 60-х років Дудчанський маєток придбав купець Дурилін. У січні 1918 року в селі була встановлена радянська влада. Наприкінці березня Дудчани захопили австро-німецькі окупанти. У 1919 році за рішенням Херсонської повітової Ради селянських депутатів було створено Дудчанську волость. У червні 1920 року в Дудчанах створено комітет незаможних селян. Наприкінці 1922 року були організовані артілі “Економіка” та рибальська, у 1924 – “Зелений гай”. Протягом 1926-28 років виникає 7 товариств спільного обробітку землі. На початку 1930 року рух бідняцько-середняцьких верств селянства за суцільну колективізацію набув масового характеру. Новостворений колгосп у Дудчанах було названо іменем 12-річчя Жовтня. З 22 серпня 1941 року по 28 лютого 1944 року село знаходилося під владою німецьких окупантів. У 1951 році всі дудчанські колгоспи злились в один – “Червонофлотець”. Протягом 1951-54 років в зв’язку з будівництвом Каховської ГЕС і водоймища село було переміщено за лінію затоплення. В цей період до Дудчан переселилося 250 родин з артілі імені Леніна колишньої Дрогобицької області. Сучасне життя: В селі функціонують: загальноосвітнє об’єднання “дитячий садок – школа І-ІІІ ступенів – позашкільний заклад”, спортивний комплекс “Геркулес”. Пам’ятки історії, архітектури та культурної спадщини: Іллінська церква.

джерело https://krai.lib.kherson.ua/litopis-novovoronsovskyi-punkti-dydchanu.htm

 

Бойки на Херсонщині: проблеми збереження субетнічної самобутності

Чудова аналітична стаття нашої односельчанки Наталі Кляшторної, що містить історичні відомості про переселення бойків на Херсонщину та цікаві дослідження сучасного стану традиційної бойківської культури у переселенців та їх нащадків (себто нас з вами) на нових землях.

Родина Присташів з Літовищ. Фото 30-х рр. ХХ ст. Родина Присташів з Літовищ. Фото 30-х рр. ХХ ст.

На  північній Херсонщині бойки опинилися всередині 1951 року внаслідок примусової депортації у зв’язку з “обміном ділянками державних територій”, який відбувався на підставі міждержавного договору СРСР та Польщі від 15 лютого 1951 р. В цілому депортація охопила понад 32 тисячі бойків з 35 сіл Нижньоустрицького, 4 сіл Хирівського (Добромильський повіт) і 3 сіл Стрілківського (Турківський повіт) районів. Мешканці цих сіл були розпорошені по чотирьох південних областях УРСР – Донецькій, Миколаївській, Одеській та Херсонській. На Херсонщині депортовані бойки з 7 сіл колишнього Нижньоустрицького району Дрогобицької області (зараз – гміни Устжикі Дольне та Лютовіска Прикарпатського воєводства РП) та їхні нащадки мешкають у 5 селах: Гаврилівці, Дудчанах, Золотій Балці та Михайлівці Нововоронцовського району і в Зміївці Бериславського району. На терен області були депортовані 1113 родин, у складі 5050 осіб. Найбільше бойків опинилися в Зміївці (2482 особи) й у Дудчанах (1043 особи), найменше – в Золотій Балці (400 осіб). В кожному з сіл бойки складають більшу половину населення. Місцеві мешканці називають їх “переселенцями” або людьми, які “приїхали з Западни” (себто з західної України). На відміну від депортованих з території сучасної Польщі холмщаків і долинян, бойків на Херсонщині не називають поляками. Частковим поясненням цього може бути те, що бойки, депортовані 1951 року, походять із гірського регіону, який не зазнав потужного польського впливу. З іншого боку, з 1939 по 1941 та з 1944 по 1951 рік бойки знаходились під радянською владою і на момент депортації були громадянами СРСР. Особливістю останньої депортації було те, що терен звільняли від всіх його мешканців, незалежно від походження. Отже, в 1951 р. поляки і члени українсько-польських (змішаних) родин розділили долю депортованих українців – разом з ними вони їхали в товарних вагонах на схід. Жодного пояснення, чому етнічним полякам не дозволили залишитися на терені, що відходив РП, в архівних документах і пресі тих часів віднайти не вдалося. Кілька реляцій, зібраних авторкою шляхом польових досліджень серед депортованих 1951 року українців, поляків і членів змішаних родин, дають підстави для наступного припущення: влада не залишала поляків в Бескидах, оскільки побоювалася, що частина українців свідомо змінять своє походження на польське, аби тільки залишитися на батьківщині і не їхати на схід, який асоціювався з репресіями і переслідуваннями, голодом і злиднями, безбожництвом і ненавистю до всього українського. В той же час радянська Україна, демографічно виснажена війною і голодоморами, потребувала “робочої сили” насамперед в степовій зоні. В 1956 р. полякам і членам змішаних родин дозволили повернутися на попереднє місце мешкання, вже на територію Польщі. Колгосникам-бойкам батьківщина могла тільки снитися. Будь-які натяки про існування української етнічної території за межами УРСР трактувалися в СРСР як прояви українського буржуазного націоналізму, за які можна було навіть ув’язнити людину. Самі бойки на Херсонщині дуже рідко називають себе бойками. В своєму бойківському корінні не сумніваються лише найстарші люди, народжені ще за Австро-Угорщини. Молодші етнонім бойки часто сприймають як прізвисько. Найчастіше бойки на Херсонщині самі себе називають “українцями, які жили в Карпатах і яких Сталін переселив”. Всі без виключення бойки свідчать про примусовий характер переселення. Мешканців терену, що в 1951 році відійшов від УРСР до Республіки Польща, до бойків зараховували відомі польські і українські етнографи, включно з Іваном Франком, який у 1906 році провадив там свої наукові дослідження. Бойківщина, що охоплює центральну частину Карпат обабіч їхніх схилів, розміщена між Гуцульщиною на півдні і Лемківщиною на Заході. Її своєрідність пояснюється впливом гірського ландшафтно-кліматичного середовища, значної географічної ізоляції від основного етнічного ядра. Під бойківською самобутністю розуміємо своєрідні риси народно-традиційної культури і побуту населення етнографічної Бойківщини, де виникли і традиційно закріпилися певні локальні особливості окремих явищ матеріальної і духовної культури, відмінні від притаманних українцям інших регіонів. Зберегти свою субетнічність в умовах українського півдня бойкам було не просто. Чотири ключові причини пояснюють це. По-перше, бойки втратили свою малу батьківщину і поступово усвідомили неможливість повернення до неї. Така ситуація є стресовою сама по собі. По-друге, бойки опинилися в незвичних географічно кліматичних умовах – після гір їм довелося пристосовуватися до степів. Степова зона має інші основні напрямки господарської діяльності і відмінні методи її здійснення порівняно з гірською. Це призвело до того, що трудові навички, якими володіли бойки, були знецінені, а з плином часу – втрачені і забуті. Окрім того, працюючи щодня в колгоспі, батьки мали дуже обмежену можливість передати дітям свої аграрно-ремісничі навички, якими вони володіли в природних для них історичних умовах. По-третє, бойкам довелося жити в середовищі людей з іншим історичним досвідом, і відповідно, з іншою ментальністю. Розглядаючи цей аспект, слід врахувати, що на землях “Великої України” в сталінські часи і пізніше негласно культивувався негативний образ українця з західних теренів – “ненадійної людини”, “бандерівця”, “антирадянського елемента”. З іншого боку, на своїй історичній батьківщині бойки зустрічалися з українцями зі сходу виключно в якості комісарів, прикордонників, начальства з колективізації або вчителів російської мови. Все це також сприяло формуванню в їхній свідомості образа “східняка” як “комуніста” і “москаля”. По-четверте, свідоме замовчування історичної долі і культури бойківського субетносу (закриття музею “Бойківщина”, табу на імена і діяльність провідників бойківського руху) також сприяло тому, що більша частина бойків не акцентувала увагу своїх нащадків на їхньому бойківському походженні. На користь цього красномовно свідчить схема стереотипів, не зруйнованих до сьогодні: бойко на сході сприймається як гуцул, а на заході – як лемко. Наприклад, у бериславській районній газеті в 1997 році писалося про 45-ту річницю від дня примусового переселення на Херсонщину жителів гуцульських (а не бойківських!) сіл і про масову депортацію людей із Закарпаття (насправді – з Бойківських Бескидів). Все вищезазначене спричинилося до того, що бойки, які потрапили в 1951 р. на Херсонщину, зіткнулися з цілковитою неможливістю продовжувати на новому місці звичний для них спосіб життя і значними складностями в адаптації до нових умов своєї традиційної субетнічної культури. В жодному з сіл Херсонщини, куди спрямували бойків, не було церкви і священика. Не було звичних дерев’яних хат в один ряд з господарчими спорудами, а в кращому випадку – нашвидкуруч стулені землянки або “куток” у хаті місцевих жителів. Не було гір і лісів, які давали деревину на опал, траву – для худоби, гриби і ягоди – до столу. Була земля, в якій росла бавовна і не ріс льон, а тому остаточно зникло домашнє ткацтво. Отже, бойко на Херсонщині мав усі шанси лишитися бойком лише генетично. Минулого і цього року я здійснила кілька досліджень у бойківських селах північної Херсонщини і зібрала матеріал, який залишається в рукописі. В сільському господарстві бойки досягали добрих результатів. Швидко освоїли вони сільськогосподарську техніку, з якою раніше не зустрічалися. Одночасно відбувалася швидка асиміляція, якій сприяла розповсюдженість змішаних шлюбів. Однією з виразних зовнішніх ознак асиміляції, що добре піддається фіксації та підрахунку, є явище фреквенції власних імен. Якщо в церковних метриках західнобойківських сіл початку ХХ століття нараховувалося не більше 25 традиційних для цього регіону імен, то в 70-х роках кількість імен серед нащадків депортованих збільшилася майже вдвічі, причому переважно за рахунок імен нетрадиційного для Бойківщини і західної України взагалі походження. Теперішня найстарша генерація (70 – 80 річні) є останньою, яка хоч і не завжди голоситься до бойківського походження, в культурному відношенні залишається щиро бойківською: говорить і думає по-бойківському, співає бойківські пісні, дотримується бойківських звичаїв тощо. Середнє, а особливо молодше покоління, народжене вже на Херсонщині, інклінує вже до південноукраїнської культури. Знає з батьківського дому рідну говірку, але за межами рідної хати спілкується суржиком, а мовою листування переважно є російська. За аналіз мови бойків на Херсонщині мають взятися мовознавці. Загальне враження від мови старшого покоління набагато приємніше, аніж від мови молодших людей, які ставляться до залишків бойківської говірки як до сленгу. Окремі фольклорні жанри у бойківському середовищі на Херсонщині збереглися донині. З календарної обрядовості збереглася багата група звичаїв зимового циклу, пов’язаних насамперед з Різдвяними святами. На Святий вечір намагаються приготувати 12 страв, в хату приносять солому або сіно, після вечері у родинах, де є старше покоління, ворожать, який буде врожай, хто куди вийде заміж і т.д. Тим часом майже повністю забуті звичаї обмотуваннями ніжок стола перед Святим вечором (щоб Біда гризла ланцок, а не маєтки), а також намащування обличчя і рук часником (від Злих Духів). Досі можна почути старовинні колядки десятискладового розміру з приспівом після кожного рядка, однак частіше співаються колядки церковного походження (“Нова радість стала”, “Небо і земля” і т.д.). На Водохрещі (бойки кажуть “на Йордань”) разом із місцевими освячують воду на Каховському водосховищі. З великодніх звичаїв збереглося урочисте свячення пасок, малювання писанок воском. У пам’яті старших людей збереглися поодинокі великодні пісні – веснянки, які супроводжувалися хороводними іграми. На новому місці вони вже не виконувалися. В деяких селах спостерігається намагання щороку на Івана Купала влаштовувати собітку, і взагалі відродження інтересу до русальних звичаїв. Багато архаїчних елементів збереглося в сімейно-побутовій обрядовості: хрестинах, весіллі та похоронах, однак ці фольклорні жанри перебувають на межі зникнення. Донині бойки намагаються, щоб весілля тривало три дні, хоч тепер воно вже не поєднане з дотриманням усіх давніх звичаїв. За свідченням бойків, весілля провадилося за “бойківським сценарієм” до 70-х років. Поступово з нього вилучалися окремі елементи, а згодом від бойківського весілля на Херсонщині залишилися лише ладкання і бойківські мелодії народних музик. При змішаних подружжях не почути навіть цього. Промови старости частіше лунають не бойківською говіркою, а “суржиком”. В 80-90-х роках весілля у селах, де мешкають бойки, були насичені місцевими елементами: танці з віниками, цигани, переодягання батьків наречених в молодих і т.д. Натомість цілком забутий такий архаїчний елемент бойківського весілля, як скликання роду молодої на знак прощання, що дівчина йде до роду іншого. Поминальний день у депортованих відбувається традиційно в першу неділю після Великодня. Поводяться бойки вже на манер “східняків” – йдуть зі своїми стравами і “поминають” безпосередньо біля гробів. Тим часом бойки на їхній історичній батьківщині – наприклад, у Турківському і Старосамбірському районах Львівщини, з якими сусідували населені пункти, що відійшли до Польщі у 1951 році, – засуджують влаштування трапез біля могил, вважаючи його виявом зневаги до своїх предків. Цей випадок можна трактувати як один з виявів корозії релігійної етики бойків в херсонських степах. Натомість Василь Моцьо, уродженець села Лодини Нижньоустрицького району (Ліського повіту – за Польщі), депортований у Зміївку, так описує своїх земляків: “Щодня вітаються, як і вдома: “Слава Ісусу Христу!” У неділю на своїх господарствах ніколи не працюють. І це після майже п’ятдесятирічного проживання там без церкви і священика. Духовна спадщина від дідів і батьків передалася нащадкам галичан досить міцно, бо корінні мешканці вітаються: “Здрастє”; у неділю перуть, копають, будують.” Бойки та їхні нащадки дійсно намагаються утримуватися від виконання робіт у неділю і в релігійні свята. Щоправда, “Слава Ісусу Христу” є вітанням лише старшого покоління. Ще у 60-х роках, за свідченнями очевидців, можна було почути похоронні голосіння, аналогічні до тих, які виконувалися в горах. Нині вони майже занепали, оскільки суперечать естетичним поглядам місцевого населення. Особливу стійкість в умовах півдня виявив такий поховальний бойківський звичай, як дуркання (ударяння) труною з мерцем тричі об хатній і сінешний поріг, коли її виноситься з хати перед дорогою на цвинтар. За віруваннями бойків, такий ритуал має на меті попрощати покійного з хатою. Цікаво, що його перейняли і корінні мешканці в селах, де мешкають бойки. Прибувши на Херсонщину, бойки були шоковані тим, що місцеві не сидять цілу ніч біля покійника, а проводжають чужих із хати, і йдуть до сну. Є свідчення, як бойки попереджали місцевих про помсту, яку обов’язково заподіє покійник за вияв неуваги до нього. На сьогодні корінні мешканці вже не залишають померлих уночі, а чергують біля тіла покійника. Хоч не всі з них здогадуються про обряд лопаткування, який бойки виконували упродовж всієї ночі. Коли мертвий лежав на лавці, до хати сходилася молодь і поряд з мертвим забавлялася традиційними іграми: рушничком, дупаком та низкою інших. Важкі умови життя в горах виробили у бойків своєрідну життєву філософію, згідно якої заборонявся будь-який вияв страху людини перед смертю. Свідченням цього і було лопаткування, коли в одній хаті перепліталися голосіння і сміх. Ці архаїчні ігри суперечили сучасному поняттю жалоби, відтак їх вже не виконували на Херсонщині. З пісенного фольклору бойків на Херсонщині найчисельнішу групу складають коломийки. Під час своїх експедицій я записала багату їхню колекцію. Коломийки знають і ті покоління, які народилися вже на Херсонщині, але їх репертуар значно збіднений. Виконуються вони в домашньому середовищі або на весіллях, щоправда, останнім часом – дуже рідко. В селі Зміївці знають набагато менше коломийок. Це можна пояснити близькістю населених пунктів, з яких тамтешні мешканці були депортовані, до смуги долинянських сіл. На пісенному репертуарі бойків цього села помітний певний влив польського і долинянського (надсянського) фольклору. З інших пісенних жанрів на увагу заслуговують соціально-побутові ліричні пісні: рекрутські, опришківські. Поважну групу складають стародавні пісні на релігійні теми. Бойки здавна відомі як найкращі виконавці великопісних пісень. На Херсонщині я записала кільканадцять варіантів двох таких пісень. З групи історичних балад вдалося зафіксувати лише фрагменти балади про Довбуша – очевидно, бойківський варіант балади, принесеної з Закарпаття. На відміну від інших своїх односельців, серед бойків старшої генерації не знайти людини, котра б не заспівала відразу, без підготовки і спогадів, кількох десятків пісень. На жаль, основним їхнім репертуаром не є суто бойківські пісні, хоч вони з репертуару принесеного “з дому”. Але в ньому домінують відносно нові зразки загальноукраїнських пісень, що їх культивували місцеві осередки “Просвіти” і школа на західноукраїнських теренах. Пісні більшою мірою виконують жінки. Чоловіки-музики охоче супроводжують свої пісні грою на сопілці і бубні. Трапляється, що носіями музичного фольклору є цілі сім’ї. Менш розповсюдженими є жанри прозового фольклору, зокрема народних казок. В перші роки після переселення групи депортованих майже щовечора (особливо взимку) зустрічалися на товариських сходинах у хаті одного з земляків. На таких сходинах обговорювалися звичайні побутові справи та розповідалися казки, легенди, анекдоти. Оповідачі користувалися значною пошаною і авторитетом. Шкода, що всі вони вже померли, і жодну казку з вуст народних оповідачів не вдалося зафіксувати бодай на папері. Найпоширенішим жанром народної прози бойків на Херсонщині є анекдоти. Центральною постаттю бойківських анекдотів є циган або “простий хлоп Іван”. Своїм розумом і винахідливістю вони часто перевершують війта, священика, суддю. Численною є група сучасних анекдотів на політичні теми. Молодше покоління майже не знає старих бойківських анекдотів, в кращому випадку запам’ятовує лише найоригінальніші фрази з них. У зв’язку з тим, що бойки потрапили з одної географічної зони в іншу, вони не мали можливості плекати в степових умовах традиції своєї кухні, сформованої в горах. Отже, втратилися кулінарні навички з приготування чисельних страв з грибів, овечого сиру (бринзі), а також вівса. Наприклад, популярна серед бойків страва з вівса, кіселиця, не готується на нових землях. Степові грунти не є вигідними для вирощування картоплі, а саме картопля була основним продуктом харчування бойків на історичній батьківщині. Це призвело до поступового зникнення з раціону бойків Херсонщини буляників та голубцей (голубців з тертою картоплею). Рідкістю є приготування мачанки, стиранки і чиру. Натомість такі страви, як пироги (вареники), росіл, чисельні страви зі свіжої та тушкованої капусти, приготовані за стародавніми бойківськими рецептами, не вважаються екзотичними. Майже на кожному бойківському обійсті на Херсонщині можуть почастувати квашеною капустою з дубових діжок, привезених з малої батьківщини. Серед старшого покоління ще зустрічається пересторога щодо частого споживання м’яса. Старші жінки намагаються постити не лише у Великий Піст, але й щоп’ятниці, і також уникають скоромної їжі щосереди. Одяг бойків давно втратив навіть будь-які натяки на їхнє субетнічне походження. Єдине, що впадає в око: жінки з бойківським корінням більш схильні до прикрас, майже у кожної є кульчики. На свята часто одягають намиста. У кількох жінок під час експедиції бачила на шиї тонкий ряд намиста сучасної роботи, але дуже подібного до бойківських драбинок і силянок. Жінки-пенсіонерки бойківського походження багато вишивають, однак лише незначна частка їхніх робіт містять зразки бойківської вишивки. Разом з тим варто зазначити, що частина селянок свідомо намагається оздобити сорочки своїх нащадків узорами, перейнятими зі старих бойківських сорочок. На жаль, до сьогодні бойкам на Херсонщині вдалося зберегти дуже скромну кількість автентичних взірців бойківських орнаментів з історичної батьківщини. Сорочка з домотканого полотна вважається великою рідкістю, хоч в 1951 році кожна родина везла у скринях десятки таких сорочок. Також підчас експедицій не пощастило натрапити на жоден чоловічий лейбик (камізельку) та жодні ходаки (постоли). Депортовані зберігали переважно сорочки, жіночі горсети (короткі камізельки, обшиті пацьорками) і запаски (фартухи). Бойки мають велику традицію толеранції, міжнаціонального співжиття і респекту до інших народів і етнічних груп. Взагалі специфіка західної Бойківщини певною мірою пояснюється спілкуванням бойків з іншими етносами (поляками, словаками, євреями, німцями, циганами) і субетносами (лемками й долинянами). Майбутнім дослідникам ще належить з’ясувати, наскільки ця специфіка залежала від спілкуванням з сусідами, а наскільки здатна самовідтворюватись в нових умовах за відсутності цих сусідів і присутності інших. Узагальнюючи викладене, можна констатувати, що примусове переселення бойків з земель, де їхні предки жили від незапам’ятних часів, а також свідоме розсіяння їх по областях, віддалених від місць колишнього мешкання, призвело до поступової втрати ними багатьох елементів своєї субетнічної культури. Цілком ймовірно, що через кілька десятиліть бойки Херсонщини як представники субетносу можуть опинитися на межі зникнення. На сьогодні вже очевидно, що в умовах дрібнодисперсного розселення відродження бойківської самобутності серед депортованих та їхніх нащадків вимагає державної підтримки. Наталя Кляшторна Література ЦДАГОУ. Ф.1, оп. 24, спр.869, арк. 9-13. ЦДАГОУ. Ф. 1, оп. 24, спр. 886, арк. 298-305. Багринець В. Про землю бойків та їх походження // Українські Карпати. – Ужгород, 1993 Бойківщина. – К., 1983. Депортації. – Л., 1998. – Т.2 Горленко В. Етнографічні групи // Українці. Історико-етнографічна монографія. Книга 1. – Опішне – К., 1999. Кляшторна Н. Пранащадки Захара Беркута // “Україна молода”, № 141, 7 серпня 2001 – с.10-11. Кляшторна Н. Бойківське коріння – ознака фанатизму // Політика і Культура, № 19, 26 травня – 1 червня 2000 – с.21-24. Моцьо В. Лодина. – Л., 2001 Документы и материалы по истории советско-польских отношений. – М. – 1980. – Т.Х. Buziewicz M. Stad nasz rod! – Ustrzyki Dolne, 2000 Bieszczady. Slownik historyczno-krajoznawczy. Gmina Lutowiska. – Warszawa, 1995 Джерело: turka.at.ua

джерело https://dudchany.org.ua/boyky-na-hersonschyni/

Видатні особистості села Дудчани

  У нашій громаді проживає один із володарів   Крилатого лева.  Цей Міжнародний орден багато років тому рішенням Міжнародної федерації гирьового спорту було вручено Володимиру Рагушенку за особливі заслуги в цьому виді спорту.  16 серпня майбутній, на той час ,володар ордену з родиною вперше приїхав у с.Дудчани та так і залишився тут. І ось сьогодні виповнюється 35 років з того часу і 40 років , як Володимир Федорович у гирьовому спорті. 35 років неспокійного спортивного життя неспокійної вдачі Рагушенка. Турніри в т. ч. і Всеукраїнські ,,забіги, пробіги,масові спортивні свята , спортивні лотереї…і все це з призами і суперпризами. Дудчани і Рагушенківський  Геркулес  знала і знає вся Україна і ввесь Гирьовий спорт. Це ваша щедра земля , ваша спортивна аура і невтомний труд В.Ф. Рагушенка посприяли тому , що за цей час у вас виховано 5 майстрів спорту, 5 чемпіонів світу , 2 х рекордсменів Книги рекордів Гіннеса, 2 х рекордсменів Книги рекордів України , Доктора філософії спорту майора армії України Сергія Костіва.  джерело https://www.facebook.com/groups/2511266795585575

 

Кляшторна Наталія Онуфріївна (22 березня 1973, Херсонська область) – український етнограф-бойкознавець, журналіст, публіцист. Громадська діячка у середовищі депортованих українців, популяризатор бойківського діалекту. Одна з провідних фахівців політики пам’яті бойківської етнічної групи українського народу. Життєпис Народилася в сім’ї депортованих із Західної Бойківщини громадян, що опинилися на території Польщі після Другої світової війни. 1951 її батьків сталінський режим насильно перевіз на поселення до Херсонської області у совєцькій зоні окупації. Закінчила Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, після чого займається етнографією бойків та громадською роботою серед нащадків депортованих. Досліджує і популяризує культуру бойків, при чому практикує власну методу збору інформації серед старшого покоління. Педантична у документуванні артефактів бойківської культури та має низку відкриттів у царині бойківської мікроісторії. Наукова та публіцистична творчість Історико-документальні видання зі спогадами очевидців про виселення із Західної Бойківщини «Акція-51», у яких устами десятків людей розповідається про трагічну долю переселенців з Бойківщини в степи півдня України: «Акція-51. Останні свідки», «Акція-51. Книга пам’яті». Довідник про Бойківщину «Байка про Бойка». Численні публікації про історію та культуру бойків, зокрема в газетах «Дзеркало тижня», «Україна молода», «День», журналі «ПІК». Видання Кляшторна Н. Бойківське сузір’я. Словник персоналій Бойківщини: народилися бойками; мешкали на Бойківщині; прислужилися бойкам. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2012. – 80 сторінок: ілюстрації. ISBN 978-966-668-291-1. Бойківське сузір’я – словник з короткими відомостями про 300 видатних осіб, котрі своїм походженнням, життям чи діяльністю пов’язані з бойками і Бойківською землею. Також подані відомості про представників інших етнічних груп та національностей, котрі кожен у своїй царині допомагали бойкам, популяризували їхню культурну спадщину та в цілому сприяли розвою Бойківщини. «Під Нибесний» – це збірка лірики говіркою Західної Бойківщини, це погляд автора на Бойків край, який спонукає до роздумів про бойківську ідентичність. «Байка про бойка» – це збірка найцікавіших відомостей про історію, культуру та походження бойків – самобутнього субетносу горян, які мешкають у середній смузі Українських Карпат. Родина Мешкає у Києві. Одружена з громадським активістом Олексієм Кляшторним, виховує троє синів. Примітки В. Ланчак. «Бойківське сузір’я» Архівовано 2016-05-10 у Wayback Machine. Турка-перлина Карпат Посилання Кляшторна Наталія Онуфріївна у соціальній мережі «Facebook» «У ГАРНЕ місце не виселяють»… «Наше слово» № 50, 11 грудня 2011 року https://web.archive.org/web/20180929084519/http://bojkosvit.com/ Джерело

https://uk.wikipedia.org/wiki/Кляшторна_Наталія_Онуфріївна

село НОВОКАЇРИ Рік заснування: 1921.  Історична довідка: Сучасне слово Новокаїри виникло за часів радянської влади. Уперше сюди прийшли переселенці з Нижніх Каїр у 1921 році. У 1922 році сюди переселилось 230 чоловік з лівого берега Дніпра. Незабаром в селі було створено сільську раду, в яку входило 12 сіл: Нові Каїри, Отоманівка, хутір Красивіші, Крупиця, Куца Балка, Новорайськ, Нова Ялта, Полуденний, Республіканець, Родніки, Рогуля, Червоний Маяк. Тільки у 1960 році сільську раду перенесли в Червоний Маяк. 27 серпня 1941 року Новокаїри були окуповані німецькими військами. Звільнили населений пункт 11 березня 1944 року. На фронтах Другої світової війни проти німецько-фашистських загарбників бився 51 житель села, з них 31 — загинув смертю хоробрих, 18 — за мужність і героїзм нагороджені орденами і медалями. Пам’ятки історії, архітектури та культурної спадщини: пам’ятник лейтенанту Бархутову, стенд пам’яті загиблих воїнів односельців, Храм Святих Мучениць Віри, Надії, Любові УПЦ КП

джерело https://krai.lib.kherson.ua/litopis-berislavskyi-punkti-novokairi.htm

село Республіканець Рік заснування: 1920. Географічна характеристика: Площа: 0,833 км².   Історична довідка: У 1709—1711 рр. та 1730—1734 рр. на території села знаходилася Кам’янська Січ.У кінці XIX — на початку XX ст. ці землі належали поміщику Агаркову. Нині залишки його економії перебувають у стані руйнації. У післявоєнний час територія села з угіддями входила до складу земель радгоспу «Наддніпрянський» (провідна галузь господарства — виноградарство). 27 серпня 1941 року село було окуповане німецькими військами. Звільнили населений пункт 11 березня 1944 року. Після розпаду Радянського Союзу село деградувало. Господарство опинилося у стані занепаду, чисельність населення істотно зменшилася. Пам’ятки історії, архітектури та культурної спадщини: пам’ятник на честь кошового отамана Запорозької Січі Костя Гордієнка біля його могили.

Багата історія села Республіканець обумовлена наявністю поряд Каїрського (Кам’янського) перевозу через Дніпро. Як відомо, річкові переправи завжди мали велике стратегічне значення. Каїрський перевіз був зручним тільки з правого берега на лівий — за течією річкових проток, а не навпаки. Тому обози на шляху до Криму користувалися Каїрським перевозом, а на зворотньому шляху — Кизикерменським[2].

Передісторія

Великі прибутки, джерелом яких був перевіз, обумовлювали заселеність прилеглої до нього території у різні часи. В околицях села було розкопано кілька поховань під курганами, датованих, добою ранньої бронзи (ІІІ-поч. ІІ тис. до н. е.). На Дніпровому схилі поряд із селом трапляються сліди тимчасових поселень кін. ІІ тис. до н. е. — невиразні знахідки уламків ліпного посуду та кістки тварин. Безпосередньо на мисі Стрілка є знахідки кераміки скіфської доби (ІV ст. до н. е.). Менш ніж у 1 км на північ від села, на березі водосховища, збереглися залишки невеликого «пізньоскіфського» городища («Консулівське» городище) І ст. до н. е. — ІІ ст. н. е. Городище квадратної в плані форми з кам’яними будівлями, було оточене стінами, облицьованими каменем, мало вхід з західної сторони і маленьку цитадель. На мисі Стрілка також досліджувалися залишки поселення черняхівської археологічної культури (ІІІ-V ст. н. е.), давньоруського та золотоординського часу (ХІІ-ХIV ст.). На території села знайдені залишки бродницького поселення 10-13 століть. У селі в різний час були випадково знайдені монети кримських ханів Гераїв: Менгли І (1467, 1469—1675, 1478—1515), Сагіба І (1532—1551), Давлета ІІ (1699—1702, 1709—1713), Саадета ІІІ (1691), Менгли ІІ (1724—1730, 1737—1740), Каплана І (1707—1708, 1713—1715, 1730—1736), Арслана (1748—1756, 1767). Ці знахідки свідчать про функціювання Каїрського перевозу та існування невеликого поселення при ньому протягом XV—XVIII ст. Опосередковано це підтверджується й картами ХVII-ХVIII ст., на яких до р. Кам’янки з правого боку Дніпра підходить одне з відгалужень суходільного Чорного шляху. На лівому ж березі Дніпра навпроти р. Кам’янки позначався великий населений пункт Рохат-Керман або Рохат-Ескі-Керман («Спокійна Стара Фортеця») чи Stary H. (Старе місто). Це укріплення, очевидно, було одним з двох пунктів, розташованих з обох боків Каїрського перевозу. Козацьке поселення, «Кам’янська» Січ Точна дата виникнення козацького поселення у гирлі р. Кам’янки невідома. «Перевіз у Кам’янці» згадується серед чотирьох дніпровських перевозів, з яких дозволено було отримувати прибуток козакам, що знаходилися під протекцією Криму. Автор «Истории о козаках запорожских» С. І. Мишецький стверджує, що після поразки антимосковського повстання під проводом гетьмана І. С. Мазепи й знищення за наказом царя Петра Першого Чортомлицької Січі у травні 1709 р., Січ була перенесена на Кам’янку. Вже 1711 р., за його словами, й ця Січ була знищена росіянами, після чого козаки змушені були перенести свою столицю в Олешки — на лівий берег Дніпра. По іншому висвітлює історію Запорозьких Січей за доби перебування козаків під кримською протекцією складена за наказом кошового отамана у 1734 р. «Записка в память потомную». Згідно цьому офіційному документу, після розгрому Чортомлицької Січі козаки заснували нову Січ на Олешках, прожили там дев’ятнадцять років, у 1728 р. повернулися на Чортомлик, де пробули два роки, й тільки у 1730 р. перейшли на р. Кам’янку. Документи тих часів, що зберігаються у Російському державному архіві давніх актів, опрацьовані істориком В. І. Мільчевим. Дослідник дійшов висновку, що навесні 1711 р. каральному загону під командуванням полковника А. Ушакова не вдалося здійснити покладену на нього місію — знищити Січ в Олешках. Аби якось реабілітуватися в очах вищого командування, частина російського війська спустилася вниз Дніпром, та спалила невелике на той час запорозьке поселення на правому боці річки, в районі Каїрської переправи, що було подано, як зруйнування самої «нової» Січі.

Часи «Нової Січі» (1735—1775) Місце, де у 1730-34 рр. розташовувалася Січ, було надзвичайно зручним з економічної та стратегічної точки зору. Тому після переносу адміністративного центру Війська Запорозького Низового на р. Підпільну в 1734 р., поселення на р. Кам’янці не припинило свого існування. На картах середини-другої половини ХVIII ст. Кам’янська Січ позначена як укріплений населений пункт у системі фортифікацій на кордоні з Кримським ханством. Однак, у наш час тутешні укріплення не простежуються. У реєстрах взаємних скарг татар та запорожців з архіву Коша Нової Січі під 1741, 1742, 1748 та 1751 рр. згадується торгівля худобою «при речке Каменке» та «в Каменском называемом урочище». Про існування в той час на Кам’янці постійного населеного пункту свідчить лист Коша, датований 27 вересня 1743 р. Він адресований знатному товаришу Війська Запорозького Низового Марку Кажанову, «також и протчыим Войска нашего ж при Камянце сидячим и по иных местах поблизу». З документів зрозуміло, що зазначений населений пункт не мав чітко усталеної назви. Так, у документах 1754 р. одночасно застосовані назви Усть-Кам’янка та Кам’янка. Влітку 1754 р. «в Каменки, где Сечь была», було встановлено один з караулів на кордоні з Кримським ханством. Задачею караульних команд була боротьба з розбійниками, попередження нелегального переходу кордону в обхід митниць і видача спеціальних паспортів купцям, що прямували до Криму й Очакова, а також звідти – на Запорожжя. Функціювання прикордонних караулів було пов’язане з численними труднощами. Оскільки пости знаходилися на значній відстані один від одного, було практично неможливо тримати під належним контролем весь величезний простір кордону. Козаки-мешканці навколишніх зимівників допомагали розбійникам та ігнорували інструкції щодо боротьби з ними. Під час російсько-турецької війни 1768—1774 рр. прикордонний піст у Кам’янці був одним з опорних пунктів діючої армії. Згідно стройовому реєстру кошового від 4 вересня 1769 р. на караулах при р. Кам’янці мало знаходитись 284 козаки. Ордером Коша від 24 вересня 1770 р. наказувалося провести богослужіння у зв’язку із взяттям російською армією міста Бендери, «дабы и там, где суть церкви, таковы ж ко Богу благодарственные молебни отправлены были». Серед інших адресатів, згадано команду в Кам’янці на чолі з полковником Боцьким. Отже, на той час у Кам’янці існувала церква. У 1774 р. Кіш поклав поштову повинність виключно на сімейних козаків. За складеним з цією ціллю реєстром хат всіх жонатих козаків, у Кам’янці мало бути 7 поштарів. Після знищення Січі Даних з історії поселення у гирлі р. Кам’янки після знищення Запорозької Січі у 1775 р. дуже мало. До ліквідації Кримського ханства (1783 р.) тут функціювало прикордонне укріплення. Воно позначене на карті Я. Ф. Шміта, виданій у Відні 1787 року. Пiд час подорожi Катерини Другої до Криму, 11 травня 1787 р., кортеж імператриці поміняв коней «при речке Каменке». Хоч саме поселення й не згадане, але очевидно, що заміна коней могла відбуватися тільки на поштовій станції. Дата «появи» поміщицького села на місці колишньої Січі поки не з’ясована. «Засновники», як правило, використовували для «нових» сіл старі козацькі поселення, для того, щоб «рассеянных зимовниками запорожцев, как они бессемейно поселения имеют все в изобретенных выгодных для себя местах, свесть по нескольку в самые удобнейшие и по дороге местоположения для заведения деревень». Імовірно, за розповсюдженою тоді практикою, у Кам’янку були переселені мешканці кількох навколишніх зимівників, розташованих у межах «рангової дачі». Поміщицьке село Докладніше: Археологічні дослідження Кам’янської Січі Залишки підземних споруд економії поміщика Агаркова в селі Республіканець — винний льох (поч. XX ст.) За словами Д. І. Яворницького, місце колишньої Кам’янської Січі спочатку дісталося поміщику Байдаку. Після нього ця маєтність перейшла до генерального консула Священної Римської імперії Івана Григоровича Розаревича, від якого село («деревня») й отримало назву Консулівка (Розаревка). За архівними даними, у 1795 р. тут було 19 дворів, мешканців чоловічої статі — 53, мешканців жіночої статі — 36. На поч. ХІХ ст. село належало прапорщику Федору Дмитровичу Константінову, на 1836 та 1848 р. (згідно планів земельних ділянок) — підпоручиці Ользі Василівні Есауловій. Її могила збереглася на місцевому цвинтарі, розташованому на захід від села. У 1858 р. ці місця відвідав відомий письменник-етнограф А. С. Афанасьєв-Чужбинський, який відзначив недбале ставлення господарів землі до залишків Кам’янської Січі та козацьких могил. Незабаром після цього візиту тодішній власник маєтку — поручик Ксаверій Цеханович — програв його в карти «отаману чумацьких возів» Михайлові Федоровичу Агаркову. Не виключено, що це трапилося саме за допомоги А. С. Афанасьєва-Чужбинського, який мав славу карткового шулера. Згідно Списку населених місць Херсонської губернії, у 1859 р. населення «хутору Консуловки (Канцеровки, Роздоровки)» складало 22 особи — 10 чоловіків та 12 жінок. Тут було 3 двори. У сер. 1860-х рр. триверстова воєнно-топографічна карта Російської Імперії показує 10 селянських будинків «Консуровки». Вони знаходилися у балці на північний захід від місця колишньої Січі. Безпосередньо на місці сучасних будинків села розташовувалася панська садиба та млин. Згідно Списку населених місць Херсонської губернії 1896 р. У «економії Консуловській (Агаркова)» був 1 двір та 96 мешканців (85 чоловічої статі й 11 — жіночої). Тодішній власник економії, М. Ф. Агарков, був відомим земським діячем, гласним Херсонських земських повітових зборів, почесним громадянином і благодійником. Після його смерті у 1907 р. маєток перейшов у власність Федора Семеновича Агаркова. Незабаром (до 1909 р.) у Консуловці, на мису між р. Кам’янка та річищем Козацьке (рукавом Дніпра), був збудований палац, й кілька великих господарських споруд. Оточену садом двоповерхову будівлю палацу прикрашала висока, квадратна в плані вежа з пірамідальним шатром, що переходив у шпиль. Зі східного боку, повернутого до схилу Дніпра, було прибудовано до палацу широку накриту терасу, яка слугувала оглядовим майданчиком. Перед нею розташовувалися фонтани та алея, що спускалася кількома маршами до Козацького річища. Північніше алеї, у скелястому крутосхилі було влаштовано мальовничого грота, що імітував природну печеру. Він зберігся донині. У 1909 р. завідувач херсонським музеєм В. І. Гошкевич з дозволу Ф. С. Агаркова провів перше обстеження території Кам’янської Січі, а у 1913-14 рр. — перші археологічні розкопки. Всі роботи були профінансовані власником економії, отримані матеріали подаровані музею. Вчений зауважив дуже шанобливе ставлення й дбайливий догляд, що ним оточені могили запорожців, розташовані просто біля входу у палац Агаркових. У 1916 р. у економії Консуловка числилося 3 господарства й 337 мешканців, з яких 169 чоловіків та 168 жінок. Радянські часи Після того, як у 1920 р. у регіоні було встановлено радянську владу, в колишній економії було організовано артіль «Республіканець», яка дала сучасну назву селу. Але ще довго стара назва застосовувалася у побуті та неофіційних публікаціях. На 1 січня 1928 р. у населеному пункті числилося 1 господарство «неселянського типу» (тобто колективне). Населення, переважно української національності, складало 78 осіб, з яких 36 чоловіків та 42 жінок. Найближча пристань — Червономаяцька — знаходилася на відстані 6 км. Вже тоді завдяки Кам’янській Січі село згадувалося у туристичних путівниках. Під час Німецько-радянської війни село було захоплене Вермахтом у кінці серпня 1941 р. 9 березня 1944 р. Республiканець було звільнено від німців частинами 3-го Українського фронту. Саме під час війни було зруйновано будівлю «палацу» панів Агаркових. Внаслідок будівництва Каховської ГЕС та створення у 1957-58 рр. Каховського водосховища значно змінився ландшафт навколо села: разом з плавневою долиною Дніпра пішло під воду місце розташування селянських хат старої Консуловки, утворилася довга затока на місці впадіння р. Кам’янки у Дніпро, почалася інтенсивна ерозія берегів. У той же час населення Республіканця значно поповнилося за рахунок переселенців з інших регіонів України — Закарпатської, Хмельницької та інших областей. У 1959 р. кількість мешканців села сягнула 279 осіб (127 чоловіків та 152 жінки), у 1970 р. складала 214 осіб (87 чоловіків та 127 жінок), у 1979 р. — 362 особи (182 чоловіки та 180 жінок) у 1989 р. — 281 особа (132 чоловіки та 149 жінок). . У вересні 2019 року на Консулівському городищі біля села, яке вважається пізньоскіфським відкрили невідому донедавна фортецю. Розкопки, які почалися тут ще з 2014 року, виявили рештки кам’яної цитаделі площею у півтора гектари. А такі споруди для скіфів-кочовиків характерними не були. В 2019 році міжнародна експедиція за участю професора Варшавського університету Томаша Шолля, співробітників Національного заповідника «Хортиця», Інституту археології НАН України, студентів з Польщі, Австрії та США поруч із цитаделлю виявила ще одну кам’яну стіну заввишки не менше двох метрів, на земляній основі. Від цитаделі її відділяла відстань у вісім метрів. Тобто на городищі стояло не просте укріплення, а повноцінна фортеця. Ймовірно, вона захищала переправу через Дніпро і була зупинкою на пожвавленому торговому шляху. Про це свідчать і знахідки геть різного походження: залишки кераміки греків-ольвіополітів, амфори з-під вина із клеймами, на яких є написи латиною, свідоцтва культури фракійських племен.Туризм На території села знаходяться археологічні залишки пам’ятки історії національного значення — Кам’янської Запорозької Січі й більш ранніх пам’яток, надмогильний хрест кошового отамана Костя Гордієнка (пом. 4 травня 1733 р.), руїни поміщицької економії панів Агаркових ХІХ-поч. ХХ ст. Тут майже щорічно здійснюються археологічні дослідження. Маючи велике меморіальне значення, Кам’янська Січ є місцем проведення регулярних зібрань сучасних козацьких формувань. Кожного року на початку травня тут відбуваються урочисті заходи з нагоди заснування Кам’янської Січі та вшанування пам’яті кошового отамана Костя Гордієнка. При належному рівні фінансування на Кам’янській Січі можливо створити археоскансен — археологічний музей просто неба. Південний клімат, відносно мала щільність населення, здорова екологічна ситуація завдяки відсутності поблизу великих промислових підприємств, значний розвиток у районі виноградарства та садівництва — все це сприяє розвиткові зеленого туризму в с. Республіканець та його околицях. Особливо сприятливим у цьому плані є район довгої, звивистої та захищеної від сильних вітрів затоки р. Кам’янки. Умови затоки сприяють організації водних екскурсій на човнах і любительської риболовлі. Стрімкі мальовничі виходи вапняків на правому березі (скеля Пугач), невеликі балки та схили, порослі лісом та чагарниками, дозволяють проведення піших та кінних прогулянок з туристичними наметовими таборами. Значна довжина берегової лінії затоки у поєднанні з невеликою складністю проходження маршруту створює оптимальні умови походів вихідного дня для початківців. Джерело https://uk.wikipedia.org/wiki/Республіканець

Археологічні дослідження Кам’янської Січі